На щастя, такі самовіддані люди, 

лише на перший погляд здаються такими холоднокров­ними та безжальними стосов­но до інших. Насправді ж тер­піння й справедливість, дале­коглядність та золота витрим­ка зробила таких людей сп­равжніми господарями долі.

Напевне, саме через пасив­ну демонстрацію своїх дос­тоїнств цілеспрямовані реалі­сти створюють таке хибне вра­ження відносно себе. Або ж це звичайна скромність, яка при шанобливому ставленні до себе не тільки прикрашає лю­дину, але й перетворює сви­нець на золото.

Власне, всі ці вищеперелічені риси характеру уособлює в собі вольова і тендітна дівчи­на Радивилова, яку ми звикли називати просто Віталінка. Незважаючи на свій суворий гра­фік та відсутність вільного часу, Віталіна Крук все ж таки знай­шла вільну хвилинку і щиро по­спілкувалась з нами.

Я знаю, що ти захоплює­шся танцями. Розкажи, зві­дки з'явилось це захоплен­ня?

Як не дивно, з дитинства. Мама проявила ініціативу з сво­го боку, і спираючись на мій та­лант, вперше привела мене у "Калейдоскоп". Але я тоді роз­губилась, замкнулась, дуже сильно соромилась і хвилюва­лась, тому й не захотіла там займатись. Але моя мама, за що я їй щиро вдячна, проявила стійкість, і з другої спроби я опанувала усі свої страхи і жахи, і протягом одинадцяти років я вивчала мистецтво танцю саме у "Калейдоскопі". Можна навіть сказати, що саме там пройшло моє дитинство.

А як танець вперше увій­шов у твоє життя?

Перший прояв танцю теж пов'язаний з дитинством. Як розповідав мій тато, я була дуже рухливою і непосидючою дитиною, саме тому він пост­ійно прохав мене не стрибати по вулиці галопом. Напевне, тоді це й була моя перша зустріч, пов'язана з танцем, і можливо завдяки цьому незро­зумілому галопу, я відкрила для себе новий вимір світу краси­вих рухів тіла.

Що для тебе символізує сам танець?

Нерідко саме так гово­рять про стриманих і впев­нених у собі людей, які не покладаючи сил, немов трудолюбиві бджілки, не знають втоми, бо звикли сумлінно, щабель за щаб­лем долати усі перепони життя, якими насичений складний шлях до успіху, та визнання.

Напевне, тут варто згадати, що я обожнюю танцювати. Взагалі, танець багато в чому мені допомагає, часто буває, що перед виступом я хворію, але коли виходжу на сцену — забуваю про все. Можна навіть сказати, що концертні виступи мене виліковують.

Чи став для тебе танець стилем життя?

Напевно, так. Але якщо чес­но, то я над цим питанням ще не задумувалась. Я просто танцюю, бо мені це подобаєть­ся. А стиль для мене - це я зі всіма своїми недоліками, по­милками, здобутками й повсяк­денною гонитвою за успіхом і самовдосконаленням.

Коли ти танцюєш, ти відчуваєш танець?

Звичайно, адже будь-який танець — як людина. Він вима­гає до себе поваги та розумін­ня, відрізняється від інших тех­нікою виконання та має свій ха­рактер, але вжитися з ним інколи дуже складно. Вивчаючи но­вий танець, я намагаюсь якомога глибше зануритись в нього, бо якщо я не знайду в ньому нічого цікавого і він мені не сподобається, то і глядачі від нього навряд чи будуть у захваті.

Як на тебе впливає вели­ка сцена?

В першу чергу, коли я ви­ходжу на сцену, я промовляю в собі - "я всіх вас люблю", тому що усвідомлюю, що гля­дач потребує не тільки хліба та видовищ, але й елементарно­го спілкування.

Звичайно, я що­разу страшенно хвилююсь, адже не усі розуміють мову танців, але поки що непоро­зумінь не виникало, тому що якось інакше пояснити при­ємно-гучні оплески я не можу,Чи існують в тебе якісь традиції перед виходом на сцену?

Я можу відверто зізнатись, що я забобонна людина. І на це у мене є свої вже перевірені причини. Наприклад, коли пе­ред виходом на сцену мені сказати - "ні пуха, ні пера", я обов'язково під час танцю по­чинаю плести намисто з поми­лок і казусів, хоча на репетиці­ях про них навіть не чути. Тому цих слів я намагаюсь уникати. Також перед виступом ми з дівчатами, щоб пересилити страх чи додати адреналіну в кров, або дико і неприродньо кричимо, або б'ємо себе по руках. Як не дивно, після цих ритуалів виходять навіть самі найскладніші танці.

Де ти зараз навчаєшся?

Я навчаюсь в Рівненському державному гуманітарному ун­іверситеті, на художньо-педа­гогічному факультеті сучасної хореографії. В майбутньому я намагатимусь зарекомендува­ти себе трішки краще, ніж про­сто хореограф. Адже за нату­рою я борець. Мені подоба­ється долати перешкоди і під­коряти недосяжність. Тому із закінченням навчання я прагну сформувати конкурентоспро­можний колектив і йдучи з ним назустріч новим перешкодам, нищівно долати їх.

Що нового ти відкрила для себе після вступу в уні­верситет?

Дуже багато чого змінилося в моєму житті. По-перше, гур­тожиток - інша сфера життя, насичена в деякій мірі закона­ми виживання. По-друге, не­значні проблеми в університеті, особливо спочатку, здавались цілковитою катастрофою. Але з часом я до всього звикла.

Що для тебе найважче у навчанні?

Особисто для мене найваж­че у навчанні висидіти довже­лезні пари лекцій (знову сміється). Для мене це на­стільки важко, що інколи мені здається, що ще один день — і я збожеволію від нудьги.

Мені відомо, що ти пра­цюєш. Яким чином ти влаш­тувалась на роботу?

Взагалі, на роботу я влаш­тувалась випадково. Коли я вступала в університет, мені сказали, що усі хореографи працюють, це ніби практика і відповідальний крок до кращо­го пізнання себе і свого талан­ту. Ми з подругою шукали ро­боту, просто йшли по вулиці і тут наче грім серед ясного неба в очі впало оголошення: "шукаємо талановиту молодь з навичками танцю", ми виріши­ли спробувати свої сили. Спо­чатку ми думали, що це жарт, але коли прийшли за вказаною адресою, виявилось зовсім інше. Висококультурний нічний клуб із заспокійливою назвою "Лагуна" підкорив наші серця своєю строгістю та серйозні­стю. Крім того, на наше щас­тя, там ми потрапили в ново­утворений студентський ко­лектив, який зараз називаєть­ся шоу-балет «Islend».

 Які були критерії щодо прийняття на роботу?

На мою думку, такі, як і всюди. Адже в танцях найваж­ливішим фактором є прояви артистизму та вміння, як-то кажуть у народі, схоплювати все на льоту. Я вважаю, що в мені живуть ці дві незамінні та непідкупні речі, тому що якби не вони, я б не танцювала в "Лагуні". Звичайно, фізично я висна­жуюсь, зате морально я там відпочиваю від монотонної і набридливої теорії навчання, особистих проблем та пога­ного настрою.

Чим запам'ятався тобі твій перший виступ?

Як не дивно, казусним ста­новищем. Тоді ми танцювали танець піратів, поверх туфлів, за ідеєю костюма, були взуті ботфорди. І в той час, коли я мала виконувати соло, а воно, зізнаюсь, було не з легких, я відчула, що застібка на туфлі розстібнулась. Виправити де­фект не було ані змоги, ані часу. Але я зібралась і викона­ла покладене на мене завдан­ня. Тепер сама собі дивуюсь.

Твій режим дня?

Мій божевільний день роз­починається приблизно о сьо­мій годині ранку. Потім еста­фету приймає обов'язковий легкий сніданок, а далі карта нескінченної біганини пар навчання. Начитку теорії змінює засвоєння практики і навпаки. Після щоденного кросу по універу я займаюсь у ансамблі « Neodence», який закріплений за нашим університетом. А потім — в студентський дім, в душ, обід, після якого головне не розслабитися, і з останніми залишками сил на репетицій­ний "відпочинок" в "Лагуну".

А не виникало бажання все покинути і повернутись додо­му?

Виникало, і вже не раз, але я не можу собі дозволити по­кинути всі свої здобутки, закри­ти очі на свою працю та досяг­нення. Тому що мені здається, що саме так люди зраджують свої мрії і марнують час. І вза­галі, я не звикла зупинятись на півдорозі до здобуття постав­леної мети.

Що ти відчуваєш, коли по­вертаєшся додому?

Взагалі, слово - "дім" у мене відразу асоціюється із словом -"відпочинок", а він для мене після напруженого тижня боже­вільних днів стає найсвятішим словом мого лексикону.

Чи існують дієти для тан­цюристів?

Звичайно, нам заборонено відрощувати зайві підборіддя (сміється), але дотримання яки­хось суворих дієт нам не при­писують. Наприклад, шоколад навіть викладачі університету рекомендують вносити в ран­ковий раціон харчування.

Яке в тебе хобі?

На жаль, моє хобі непомітно переросло в роботу і замінити його чимось іншим я не можу. Свій вільний час я дарую наймилішому хлопцеві на землі, його ім'я - Сон (посміхається). Але якщо серйозно, то мені по­добається малювати.

Твій життєвий девіз?

Колись на всі невдачі я від­повідала - "Життя прекрасне", але трішки скуштувавши його, я не те щоб розчарувалась у свому девізі, а просто подорослі­шала і зрозуміла, що за прекрас­не життя потрібно боротись, а не просто милуватись ним і гірко ковтати усі поразки. Тому зараз мій девіз - "За прекрас­не життя потрібно боротись".

Яна АМБРАЖЕВИЧ.