Народився він 1927 р. у селянській сім’ї у селі Ведмеже Сумської області. У 1941 р., коли німці окупували Україну, він був підлітком. Та випадок, який змінив усе його життя, врізався у пам’ять назавжди.

Було це у 1942 році. Мама послала мене пасти корову. У обідню пору пригнав її додому, а мама пішла доїти. Через наше село якраз їхали німці. У двір зайшов німецький офіцер із двома солдатами. Попросили молока. Оскільки я знав німецьку зі школи, то зрозумів це прохання. Мати дістала їм молоко з погреба у глечику. Німець, нахвалюючи, випив, а потім штовхнув той глек ногою, аж він розлетівся на друзки... Я зі злості взяв та й плюнув офіцеру в очі. Він, звісно, розлютився, вдарив мене, закричав... — згадує Дмитро Петрович той далекий день.

Після того підлітка схопили і посадили у машину. Зразу дали наказ вести у м. Ромни, а звідти ешелони направляли у Німеччину. Посадили юного бранця у вагон, який охороняли офіцери, що повертались у відпустку в Німеччину і супроводжували полонених. Довезли до самого Берліна і вкинули у Потсдамську в’язницю. Одразу ж побили, аж до втрати свідомості. А тоді кинули у ліфт і завезли на 7 поверх, у тюрму. Там у невеликій камері сиділо близько 70 в’язнів. Серед них були українці, росіяни, поляки... Їсти давали дві нечищених картоплини на день, не завжди доварених. Так і промучився там десять днів. Мусив терпіти голод і щоденні побої. За що били, не пояснювали. Хлопця вважали злочинцем перед Німеччиною, хай неповнолітнім, але злочинцем.

Потім їх усіх відправили в концтабір Заксенхаузен за 50 км від Потсдаму. Там в’язнів перевдягли в тюремний одяг. На другий день після прибуття вишикували всіх і погнали на роботу у кам’яний кар’єр.

Я був дуже змучений недоїданням. Там теж годували раз на день. Давали черпак юшки з просом. Три дні попрацював і впав без свідомості... Забрали нас, хворих, на платформі, схожій на вокзальну і кудись повезли з концтабору. Там, куди нас привезли, я помітив палаючі топки, метрів у 2-3 глибиною.

Раптом звідкілясь прибігає жіночка і кричить не по-нашому: „Юнга Україна!” Потім хапає мене і кидає за барак, а зверху, аби ніхто не помітив, накрила старим лахміттям. Це була італійка, що працювала там. Якби я її побачив, то впізнав би і зараз... А тих хворих повкидали у топки і спалили живими. Мене чекало б те саме, коли б не несподівана рятівниця. Через кілька годин вона принесла мені вівсянки. Я був настільки виснажений, що спав увесь час... — продовжує співрозмовник.

Під опікою добросердої жінки підліток прожив десять днів. У концтаборі юного в’язня вже вважали мертвим. А вона якимось чином направила Дмитра у тому ж таборі, тільки в іншу групу і під іОскільки там знаходилося більше 8 тисяч чоловік, на щастя, ніхто не впізнав підлітка. Так і працював він на тих каторжних роботах до квітня 1945 р.

Було дуже важко. Не всі витримували ту виснажливу роботу. Бувало, що людей привалювало важкими каменями і вони помирали.

Коли у квітні у Німеччину прийшли радянські війська, то „есесівці” поспалювали бараки разом з людьми і документами. Але він знову чудом вижив...

Російські офіцери вишикували колишніх полонених і відправили їх назад, у Союз. А Дмитра Петровича з іншими юнаками мали направити у школу, аби продовжили перерване війною навчання. Та з невідомих для нього причин, їх було направлено не у школу, а на військову службу у запасний полк, у піхоту. 5 травня 1945 року він прийняв присягу. Довелось взяти участь і у визвольних боях під Берліном, має бойові нагороди.

Добре пам’ятає той день, коли оголосили про Перемогу.

— Солдати салютували, стріляли у повітря. Ми ніби ожили, настільки це було радісно. Це було справжнє величезне щастя, яке не можна було висловити ніякими словами.

Після Перемоги Дмитро Бабка прослужив ще 9 років.

У період реформування бойових частин він потрапив у авіацію, у радіозв’язок. Дослужився до звання старшого лейтенанта. Демобілізувався у 1954 році. І хоч йому пропонували служити далі, категорично відмовився.

За всі ці роки я не знав, як живе моя сім’я: мати, батько та семеро братів та сестер. І вони не знали, чи я живий, - розповідає Дмитро Петрович. - Як нагороду за службу, мені дали десятиденну відпустку аж у 1954 році. Все село зустрічало мене... — при цих словах колишньому остарбайтеру важко втриматися від сліз.

Коли святкували 60-річчя визволення з концтаборів, його, як і інших колишніх остарбайтерів, запросили поїхати до Німеччини, за кошти цієї країни. На превеликий жаль, через стан здоров’я довелось відмовитися від подорожі. Взагалі, отримав він і компенсацію від Німеччини. Правда, каже, що не в повному обсязі, бо частина документів згоріла тоді в бараках.

На запитання, що допомогло йому врятуватись від неминучої смерті, Дмитро Петрович відповідає:

Хоч я й був усе життя комсомольцем, членом партії, проте завжди носив із собою маленьку ікону Ісуса Христа, яку дала колись полонена полячка. Мабуть, саме вона й допомагала мені всю війну...

... Доля подарувала йому, окрім пережитих страждань, зустріч із коханням. Їх частина стояла тоді в Михайлівці, де він і познайомився з чудовою дівчиною, бібліотекаркою Лідою Рудченко. Вони прожили разом 52 роки. На жаль, рік тому її не стало. Батько залишився один у пустій хатині. Син і дочка вже дорослі. Дмитро Петрович діждав не тільки чотирьох онуків, але й двох правнуків...

Після демобілізації він працював електриком на сушильному заводі, що тоді тільки будувався, потім понад двадцять років старшим механіком у будівельній організації ПМК-212. Зараз на пенсії, проте каже, що завжди любив механіку, роботу з технікою.

...Вітаємо Дмитра Петровича Бабку та всіх, кого торкнулась ця війна, з наступаючим великим святом Перемоги. Хай у їх житті буде місце для радості та вдячності.

Наталя АНДРІЮК.