БІОГРАФІЯ.

"Я народилась 21 лютого — на межі Водолія й Риб, що означають схильність до твор­чості та фантазі;. Але я непра­вильна Риба, бо не вмію плив­ти за течією... Народилась в сім'ї шахтаря й бухгалтера. Є ще молодший брат. Батько — українець, родом з села Кру­ки нашого району, мама росі­янка, тож досі не можу розіб­ратись, хто я. Розмовляю час­тіше російською, адже моя ук­раїнська не бездоганна. Заміж вийшла в 19 років за молдава­нина із яким познайомилась у будівельному загоні, будучи студенткою Пермського хоре­ографічного училища. Причо­му мій майбутній чоловік по­обіцяв, що, незважаючи на за­міжжя, я продовжу освіту в Ки­шинівському Інституті мис­тецтв. Так і сталось. Але хореографічного факультету там не було тож мені довелося вступати на режисера масових заходів.

Але я його не закінчила — через політичні переконання. Не хотіла конспектувати лекції Фіделя Кастро, зважилась го­ворити про Сахарова та Солженіцина, як багато хто з моїх однокурсників, та й викладачів. Не вміла схиляти голову, бо знала, що була права...

Тож, як і багатьом іншим однодумцям, довелося покинути інсти­тут. Працювала в селищі Иникчан в Якутській РСР завклу­бом у золотошукачів. Досі пи­шаюсь цим записом у трудовій книжці. Туди я взяла й мою маленьку донечку, хоча мої батьки і й були проти. Завж­ди вважала, що діти мають бути поряд. Потім повернулась в Молдавію працювати у Буди­нок культури — один з найк­ращих у країні, що займав пер­ше місце в СРСР.

До речі, коли мене пита­ють, чому у мене так багато записів у трудовій, відповідь дуже проста. На всіх моїх ро­ботах я отримувала однакову зарплатню — 80 карбованців. І коли мені щось не подоба­лось (наприклад, начальство), я спокійно залишала це місце і казала, що за такі гроші не варто терпіти. Тим більше, що роботи вистачало. Я взагалі себе нескромно ототожнюю з митцями, які вважали, що кра­ще працювати кочегаром, ніж втрачати свободу переконань. Не сприймаю менталітет ук­раїнців, що базується на прин­ципі "моя хата скраю".

У 25 років пережила важку втрату — у розквіті сил після тривалої хвороби помер мер — батько. Мати була сердечницею, тож лежала із батьком, я клеячи для студентів-медиків таблиці та ми­ючи вікна. Правда, медицина тоді була дійсно безплатною.

А через чотири роки рапто­во помер мій чоловік, залишив­ши мене вдовою з двома дітьми. Смерть ця була містич­ною і незрозумілою — чоловік несподівано потрапив у радивилівську реанімацію, коли ми приїхали в гості до батькового брата.

Тут і познайомилась з моїм теперішнім чоловіком з Опарипсів. Я залишила все що було в мене в Молдавії двоповерховий будинок з камінами, роботу (ансамбль з одной-менною назвою "Калейдоскоп"). Через старенького бать­ка, що навідріз відмовлявся їхати в Молдавію, ми залиши­лись тут, знімали квартири. Нам трапилось багато хороших лю­дей... Це і Марія Осипівна Давидюк, і Марія Василівна Василенко, в яких ми жили, наче родичі. Взагалі, треба сказати, що мені щастило на хороших людей. Вони з'являлись саме тоді, коли були найтяжчі обста­вини.

Що ще? Довелось розчару­ватись у нашій судовій системі (через проблеми з дружиною чоловіка), але й там знайшлась людина, яка мене підтримала — Людмила Цермолонська, що й досі працює в Рівному. Мій адвокат, уже покійний, сказав тоді, що це був перший випа­док в районі, коли людина за­хищала свою гідність... Суд я виграла, а на отримані гроші наш ансамбль пошив собі чу­дові костюми.

В 1991 році у нас народився син Арсеній, незважаючи на наш вік і важкі побутові умо­ви. Хлопчик усіх здивував — народився вагою п'ять кілог­рамів і з двома зубами. Прав­да, фігуру мамі зіпсував, але за рік я скинула ті ЗО кілог­рамів.

СІМ'Я

Сім'я у Наталі Володими­рівни цілком творча. Старша донька Яна — лауреат всеук­раїнських і молдавських кон­курсів по східних танцях, працює зараз у Єгипті танцівни­цею. Середній, Данило, який народився в День сміху, після закінчення Київського ест­радно-циркового училища — у Китаї (до речі, він ще в пер­шому класі твердо вирішив стати клоуном) Пишуть мамі електронні листи. МОЛОДШИЙ, восьмикласник Арсеній, захоплюється музикою (грає на рідкісному інструменті — ксилофоні), дуже допомагає у маминій роботі, знаючи всі технічні моменти. Вона не виступає проти професійно­го вибору дітей, адже колись старша донька послухалась матір, вивчилась на модельє­ра-конструктора, але ж працює не за професією, а за захопленням.

І лише, здавалось, чоловік Микола із своєю професією будівельника доріг та мостів випадає з творчого кола... Аж ніяк. Він не лише перший глядач, критик і помічник, але й має голос, який, каже дружи­на, міг би прикрасити й кон­серваторію. Адже в нього такі гени... Його батько Арсеній, що працював колись у Фра­нції на літейному заводі, зай­мав перші місця по танцях, а дядько Андрій створив на Опарипсах струнний оркестр з простих селян, виготовляв музичні інструменти і самотужки вивчав тво­ри. На жаль, в радянські часи його забрали за націоналізм, і досі родина не знає, де він зник... Інший дядько, Семен, був знаний на всю околицю скрипаль, і міг на слух награти будь-яку мелодію, лише раз почувши її. До речі, якщо хтось впізнає на цьому фото своїх рідних, розкажіть редакції, а родина Бортник подарує вам інші родинні фотографії.

Правда, на концерти Мико­ла не ходить — каже, що не витримає, якщо хтось зіб'ється, абощо.

За відсутність борщів чо­ловік не сварить. Ставиться з розумінням до постійної зай­нятості дружини. Навпаки, ак­тивно допомагає в її роботі. Адже розуміє, що це справа її життя, на чому колись вона наголосила ще перед одру­женням. А були часи, коли була єдиною годувальницею в сім'ї...

РОБОТА.

"Мені ніколи сидіти в барах і пліткувати. Щодня у мене займаються 50 дітей. Я прин­ципово проте великих груп, аби кожна дитина не залишилась без уваги. Прагну вихова­ти в здоровому тілі здоровий дух. Адже не секрет, що бага­то зараз хворих дітей. Зага­дом, буває 4-5 репетицій в день. І головне навіть не сам концерт, а робота, підготовка до нього.

Звісно, потрібні фінанси. За стільки років роботи лише в період 2003-2004 років нами цікавились на рівні райдержадміністрації. Тодішний голова С.Шевченко запитував, що нам потрібно і намагався допомог­ти по максимуму.

Зараз дуже допомагають з костюмами, причому безплат­но, продавці «секонд-хенду» на ринку — сім'я Довгуник, Таня Кожухар, Рая Костюк. Не відмовляють і спонсори — В.Мандзюк, П.Жукевич, В.Забрідний. Матеріальну базу зро­бив В.Железняк, саме він по­ставив нас колись на ноги. "А взагалі не в моєму характері ходити просити когось, тим більше, що багато хто вважає, що є проблеми важливіші, ніж мистецтво. Не вважаю свою роботу другорядною. Так, тре­ба сіяти пшеницю, але ж лю­дина не лише простий спожи­вач матеріальних благ.

Коли мене оточують не­добрі люди, мені хочеться... в тайгу. Щоб навколо — тільки природа. Іноді, здається, все, не витримаю. Тоді хворію. Але дивлюсь на дітей, які чекають, дзвонять і під час відпустки, і беру себе в руки. Мене часто питають, чому я стараюсь для чужих дітей. Бо твердо впев­нена, що знайдуться люди, які зроблять добро моїм дітям".

У 2000 році вона разом з вихованцями піднімала імідж нашої держави у далекій Італії. Організатором поїздки був уродженець нашого міста, львівський композитор Богдан Котюк. Це була не просто культурна подорож на фольк­лорний фестиваль (хоча діти оглянули багато історичних пам'яток), головне, що після того, як діти показали, що таке український танець, вра­ження про українців залиши­лись найкращі.

"Якщо людина любить свою роботу, а не ходить на неї, як на каторгу, то вона на 50 процентів щаслива (іншу половину щастя складає сімей­не життя)".

Образливо, каже співроз­мовниця, що педагогічного стажу їй не зарахують (це за 25 років роботи з дітьми!). Але вона вважається працівником культури, а не освіти.

СУЧАСНА МОЛОДЬ.

Кажуть, молодь нині зіпсо­вана, не має ідеалів. На жаль, багато в чому це так, погод­жується співрозмовниця. Вона виховує дітей мистецтвом. Возить їх у театри, в цирк. Слідкує за їх спілкуванням, по­ведінкою. І це дає результат. Наставниця відчуває відпові­дальність за кожного, приділя­ючи максимум уваги. За що отримує подяки від батьків. Адже працює не заради гро­шей, хоч без них ніяк не об­ійтись. Приємно, як колишні вихованці, приїжджаючи з ве­ликих міст, кажуть, що там та­кого колективу нема.

НАЦІОНАЛЬНІСТЬ.

Старша донька у графі "на­ціональність" пише "українка", Данило — молдаванин. Я за паспортом теж українка. У нас клас був взагалі інтернаці­ональний і всі жили дружно.

Часом мені закидають мою російськомовність. Наприклад, у Бродах у педучилищі саме через суперечку на мовному ґрунті один рухівець відмовив нам у концерті, хоча керівниц­тво закладу саме запросило нас. Вважаю, що краще пра­вильно висловлюватись російською, ніж неправильною українською. Іноді буває соромно за тих, хто невміє розмовляти рідною мовою.

Одна з проблем, через яку виник конфлікт у Придніс­тров'ї, коли всіх примусили перейти на латиницю. Я вва­жаю, що процес цей має бути поступовий. Але державна мова повинна бути одна.

МАЙДАН.

В моєму житті було кілька майданів. Вперше — коли мене на вимогу всієї школи відправили в "Артек", незважа­ючи на спротив керівництва.

Другий — це, звісно, інсти­тут, де я виступала проти всіх тих поганих речей, що твори­лись там. Не приховувала своїх політичних поглядів, вважаючи за щастя спілкуватись з розум­ними людьми, що пропагува­ли передові ідеї. Не здавала, як було прийнято, заліки в ре­сторанах, хоча це й було про­стіше.

Радивилів був моїм третім майданом. Яким я пишаюсь і вважаю, що це було правиль­но. Як і оголошений мною страйк, бо як можна було спо­кійно працювати у тій обста­новці, що була минулого року в країні, і нічого не помічати? Я наведу такий приклад. Якби ви купили будинок, в якому все прогнило, невже достат­ньо просто поклеїти там нові шпалери? Ні, його треба пере­будувати.

Зараз у багатьох з'явилось розчарування, адже всі хотіли миттєвих змін, не докладаючи зусиль зі свої сторони. Навіть якщо поставити когось найчеснішого, найпринциповішого, він самотужки нічого не зробить. Люди не боги. А пе­ресічні громадяни чекають вка­зівок згори та цікавляться лише, чи перерахована їм зар­плата. Якщо ми не насмітимо, не треба буде прибирати. Зе­кономимо газ, воду — то вони у нас і будуть. Пора зрозумі­ти, що Україна — це ми.

...Аби переповісти чиєсь життя, можна написати не одну книгу. Адже у кожного воно своє, неповторне, ціка­ве. І саме наші життя склада­ють історію держави.

Наталя АНДРІЮК.