Біографічна довідка: Народився 4 травня 1941 року в с. Крупець. Навчався 5 років у м. Калуш на вечірньому відділенні хіміко-технологічного технікуму. У Радивилів переїхав у 1980 році. 10 років пропрацював майстром будівельної бригади соко-оцтового заводу і вийшов на пенсію. Має нагороди: Медаль "За доблесну працю" та "Почесний донор СРСР" (54 рази здавав кров). Разом з дружиною Галиною виховав пятеро дітей, пять разів дідусь.

   Коли приходить свято Перемоги, моє серце починає си­льніше битись і напов­нюється гордістю за свою Батьківщину, за її мужній український народ, який у важкому двобої переміг фашистську чорну навалу.

...Розкриваємо зі своєю дружиною Галиною фото­альбом. Він давній, розпо­чатий 1960 року, товстий та великий, фотографії по-ко­лишньому приклеєні фотокутиками. Альбомів два — тут майже все наше життя, Фо­тографії вклеювались разом із плином часу.

    1961 рік. Восени мене призвали до служби в лави Радянської армії в місто Берегово Закарпатської об­ласті в роту зв'язку 315 гвардійського мотострілкового полку. Вчився на ко­мандира відділення радіотелеграфістів, здобувши другий клас спеціаліста по радіотелеграфу Присвоїли на першому році служби єфрейтора, а там далі — молодшого сержанта і сер­жанта. Після доручення ко­мандувати радіостанцією Р-125 ми обслуговували зв'яз­ком начальника тилу полку. Знаходився тоді біля висо­ких начальників-полковників, генералів на дивізійних і армійських навчаннях- До­велось зблизька побачити маршала Чуйкова — це було тоді велике задоволен­ня для солдата, побачити і почути голос такої людини, що пройшла грізну війну.

Роздивляємось далі армійські, пожовклі від часу фотографії. Служба в полку проходила тихо і мирно, хоча були солдати всіх на­ціональностей колишнього Радянського Союзу. Не було ніякої дідівщини.

     Були цікаві моменти в службі. Один раз летів на бойовому вертольоті. Тоді 28 вертольотів перекидали воїнів полку з Берегове на полігон Яворова Львівської області. Знаменитий кіноре­жисер Сергій Бондарчук із московськими кіноартиста­ми з жовтня 1962 року по травень 1963 проводили зйомки кінофільму "Война й мир". Наш берегівський

полк виконував роль фран­цузів. а мукачівський — російських. Зніматись цікаво. Тоді на свої побачив, які то колосальні вит­рати йшли, щоб зняти та­кий фільм. Треба було по­будувати цілу вулицю ма­кетів колишніх хат, в основ­ному з дощок, бо потім їх, за сценарієм, підпалювали. Потоком йшли будматеріа­ли: дошки, стовпи, фанера та інші легкозаймисті матеріали. Коштів тоді ,не шко­дували. Стояла всесоюзна задача — зробити гарний фільм. І його зробили. Село Куштановиця Мукачівського району було від міста Берегове за якихось 40 кілометрів. Машинами" нас возили на тренування, які проводились перед зйомками. Жили місяцями в палатках. Для харчування такої маси людей викорис­товували кухні - на колесах. До речі саме харчування було калорійне — адже тре­ба було добре набігатись по пагорбах та долинах за день. В кожного були довгі рушниці з гострими штика­ми, потрібна була особли­ва обережність. Пушки теж стріляли спеціальним поро­хом — тож пояснювали, як не обпектися. В перших ря­дах стояли перевдягнені артисти, а ми, як масовка, всередині. Спілкувались з кінорежисером Сергієм Бондарчуком — мужньою, воль­овою і в той же час про­стою, хорошою людиною. Були й інші визначні кіноак­тори, на жаль, вже не при­гадаю прізвищ.

     На другому році служби в армії я й одружився. Коли за хорошу службу мені дали відпустку додому в село Крупець, то я й заб­рав із села Срібне свою ко­хану дівчину Галину. Я не міг залишити таку красу, так би мовити, на самоплив чи на інші руки.

    А коли привіз в частину і показав її командиру роти зв'язку капітану Кухаруку, той, вис­лухавши моє прохання, ви­конав його буквально за тиждень: знайшов квартиру, роботу і розписалися ми в загсі м.Берегове.

    Наступна поставлена була "бойова" задача, коли моя 18-річна дружина сказала: "Першою у нас буде дочка!" Я сказав слухаюсь і наступного року у вересні Галина народила — тільки сина, який важив З кг 200 грамів, як автомат Калашникова. Командир роти перед строєм мене привітав.

     Наближався кінець служ­би. Із ЦК комсомолу Украї­ни прийшов запит: для тих, хто бажав їхати на ударну комсомольську будову: Калуський хіміко-металургійний комбінат. Із дивізії, тоб­то трьох полків міст Берегово, Мукачева і Ужгорода таких виявилось 105 чоловік — серед них і я з дружи­ною та одномісячним сином Валерою, В Калуші з вели­ким розмахом будувався комбінат, в яких входили великі заводи: магнієвий, сульфатна фабрика, потуж­ний механізований вапня­ний, хімічні заводи, відкритий кар'єр Домбровський та багато інших, де зараз пра­цює 12 тисяч робітників.

    Паралельно будувалися і квартири. Нам спочатку дали однокімнатну, на дру­гий рік — двокімнатну, адже сім'я наша збільшувалась. Задача Галини була не ви­конана. Другим народився син Олександр, третім —— Юрій. І нарешті четвертою на 9 травня — донька Іра. Медпрацівники тоді при­вітали нас з подвійним Днем перемоги. А п'ятою дитиною прийшов до нас маленький Вітя, який зараз на цілу голову вищий за батьків. Ми пишаємося своїми синами, які також відслужили і в Радянській армії і в уже українській. Майже всі створили свої сім'ї. Маємо п'ятеро онуків.

      Та найбільше нас розве­селяє найменшенька, трир­ічна внучка Олександрочка, донька Ірини. Бувають такі тугі моменти пенсіонерські-

— борги за квартири, кому­нальні послуги, а ще ліку­вання (астрономічні ціни)... А прийде наша щебетушка і скаже: "Діду, дай дві гривні". Я дав. — А не маєш ще? — Ні, кажу. — Ну, то я з тобою не дружу і до тебе більше не прийду! — Прийдеш, — кажу, — доцю, хай-но дід отримає пенсію і купить тобі бананів. І ми посміхаємося всі разом з нашої маленької та хитрої онучки.

    У 1957 з групою хлопців з Крупця їздили на цілину в селище Кієвка Караган­динської області, маю зві­дти грамоту. Не добули ми двох місяців до медалі "За освоєння цілинних земель" — хотілось додому,

     У 1970-80 рр., коли про­живав у Калуші, писав за­мітки в газети — багатоти­ражку "Калуський хімік" хіміко-металургійного комб­інату, районку "Зоря При­карпаття" та обласну Івано-Франківську "Прикарпатсь­ку правду". Зараз, як пенс­іонер, люблю передачі — "Новини", "Жди меня", "Ключовий момент", цікав­люсь політикою. Страшенно не люблю "бойовиків".

    Одне з моїх хобі — мо­тоцикли. За життя їздив на багатьох (а навчив мене старший брат Василь), а тепер мій улюблений — Иж-Планета-5. Цей мотоцикл, як і хороша жінка, не про­дається, мотоцикл-«трудяга». Перевозив вантаж до 450 кг, а він може й більше. А ще люблю шити на ручній швейній машинці — для сімейних потреб, або ж одяг для ляльок онучки. Любив і люблю фотографу­вати. Свого часу навіть виг­рав фотоапарата ще за Со­юзу у лотереї, але взяв грішми, бо одного вже мав.

    4 травня я відзначив своє 65-річчя в колі сім'ї. А 9 травня був на мітингу на Меморіалі слави, вшанову­вав Перемогу.

...Тим часом, закриваємо альбом. Хай родяться вну­ки — наша життєва радість, і нові фотографії наповню­ють альбом нашого життя.

Володимир ПОВХ,

житель м.Радивилова, сержант запасу.